Десь там, за горизонтом

17

Мене задовбали «старожили» в колективі. Ті, кому релігія не дозволяє спілкуватися з новачками.

Мій перший робочий день на новому місці в ресторані в якості офіціантки. Сфера праці досить динамічна, не постоїш і не поговорити за чашкою кави, іноді колись в туалет відбігти. Але все ж…

— Привіт, я Аліса!

Відповіддю мені служить мукання або кивок голови. Гаразд. Йдемо далі.

— А де у вас туалет (кухня, мийка посуду, шафа з приладами)?

Невизначений помах рукою кудись туди. І тут же гарячий радісний привіт!» другого співробітника, який прийшов на роботу. І тут же гаряче обговорення якоїсь теми, яка, звичайно, зрозуміла тільки їм. Братські поплескування по плечу, жарти, повна ідилія.

І це ображає.

Так, я нова людина в колективі. Ви не зобов’язані носитися зі мною і пояснювати кожен крок. Але проявіть мінімальну ввічливість, підтримайте розмова.

Читачі можуть подумати, що я стою осторонь і чекаю, коли зі мною заговорять, а я по-царськи відповім. Хлопці, але ж це не так! Я намагаюся заводити розмову, я ніколи не грубіяню і завжди щиро посміхаюся новій людині. Я сама була в ситуаціях, коли вводила в курс справи новачків, і я знаю, що мінімальне пояснення, що де знаходиться і хто є хто, значно спрощує вливання в роботу і колектив.

Так що, натягуючи широкі посмішки перед відвідувачами, подумайте про тих, на кого ви навіть не подивилися в підсобці.