Сувора правда життя

56

А я дуже рада за автора історії «Спасибі, що не вибухає». Серйозно, напевно він живе в тихому, спокійному місці, де рідко відбуваються події і теракти. Тому він і може грати в «спецагента нацбезпеки», виглядаючи підозрілі прилади з проведеннями в руках підлітків (потенційних терористів, не інакше), радіоприймачі дивної конструкції (у шпигунів з капіталістичного заходу) і т. д.

А я живу там, де тероризм і загрози безпеці — не просто заголовки в газетах. У нас це, на жаль, суворий і невід’ємний шматок реальності. І ця реальність говорить, що вибухають зазвичай не дивні коробочки з проводами в руках підозрілих громадян, а нібито «сміттєві мішки на узбіччі, «забуті» дитячі шкільні ранці на автобусних зупинках і нічим не примітні пошарпані спортивні сумки в автобусах.

Плани по зЕкшн сненню терору реалізують не спецзв’язком з радіостанціями особливого покрою, а звичайними мобільними телефонами з виходом в інтернет. А пряму загрозу життю людей несуть не по-о-он ті дивні хлопці, хитаються біля кафе з казна-звідки здобутим дозиметром (і куди батьки дивляться?), а цілком звичайно і навіть пристойно виглядають люди, які вирішили зайти в кафе, замовити каву з тортиком, а потім різко вийняти зброю (яке, на відміну від дозиметра у підлітків, було зовсім не на увазі!) і розстріляти повзала. Або можна навіть не заходити в кафе, а біля нього потикати ножичком у випадкових перехожих (ось, вже навіть пістолет не потрібен).

Так що я справді щиро рада за автора в його щасливому невіданні і кумедною підозрілості не тієї спрямованості. Бажаю ніколи з усім цим зіткнутися.

А задовбали терористи, так.